Soft навколо

Подорож у країну Сходу

У своїй пояснювальній записці в минулому випуску розсилки я вже згадував про свою поїздку в Донецьку область. Тому з приємністю прочитав побажання одного з отримувачів розповісти про неї — зрештою, я сам збирався це зробити, тим паче, що тема, який я планую присвятити кілька наступних випусків (рейтинги), здається, не має викликати особливого зацікавленя з боку читачів, але я мушу її розглянути. Бо дуже багато матеріялу накопичено, бо кілька раз уже обіцяв, зрештою, тому, що ця тема цікавить самого автора, а, як відомо, "коли лікар ситий, то й пацієнту легше". А як декотру альтернативу можу запропонувати свій звіт про згадану поїздку.

Вступ у тему

Сказати б, що після приїзду з Києва, та поїздка була в моїх планах — то ні. Я, як і раніше, планував бути спостерігачем на тій самій дільниці, що й у першому і другому турах. Але як з'ясувалося по відвіданні міського штабу Ющенка потреби в тому немає: знахабнілу голову комісії, яка була на тій дільниці, змінено й нею займається прокуратура. Отже, слід було вважати, що там уже все буде гаразд і без моєї участи.

І хоча про те, що ведеться набір охочих для роботи в складі виборчих комісій у Донецькій області я дізнався вже тоді, на роздуми пішло ще два дні. Справа в тому, що я тоді якраз було влаштувався на роботу — зарплата смішна, але й робити так особливо нічого не потрібно, коротше, те що треба :) — то були декотрі побоювання, що не відпустять, які виявилися марними. Написав заяву про відпустку за власний рахунок, яку мені надали без жодних проблем, сходив у штаб, написав там заяву про бажання працювати в дільничній виборчій комісії й наступного дня пішов на

Інструктаж

Перша, й наскільки можна судити по реакції, неприємна для всіх звістка, те, що проголосувати за Ющенка не зможе ніхто з тих, хто їде. Відкріпні можна навіть не намагатись брати — по-перше, їх ще не привезли на дільниці, по-друге, на місці буде тільки одна дільниця на весь округ, де можна буде проголосувати за ними, по-третє, ту дільницю ще треба буде знайти й перед днем голосування зареєструватись на ній, а ви члени комісій і нічого по "ворожим" містам тинятись, по-четверте, мовляв, не переймайтесь — януковичі сюди приїдуть, вони також дзуськи проголосують.

От — який гарний список. До того ж, є ще й по-п'яте, і це справді важливо: те, що своєю участю ми запобігаємо фальсифікаціям, які в другому турі становили в сумі більше двох мільйонів (ледь не написав "чоловік") "мертвих душ". А їхало в якости членів дільничних виборчих комісій на Схід України доволі багато — від 20 до 40 тисяч чоловік. І, звичайно, десь порівнювана кількість людей від Януковича в зворотньому напрямку. Таким чином, на кожного члена комісії від Ющенка припадало від 20 до 100 врятованих "мертвих душ" :), що, звісно, цілком себе виправдовує. А от що, спитаєте ви, мали робити януковичі?

Вони мали писати скарги. Писати багато, писати з приводу й без приводу, готуючи томи матеріялів для звернення Януковича у Верховний Суд. Про зміст тих актів і скарг мені розповідав мій брат, який був спостерігачем на одній із дільниць. Одна з тих скарг говорила про те, що замість трьох великих урн для голосування на дільниці було тільки дві, друга про те, що якісь зайшли вдвох у кабіну для голосування, третя про те, що на машині, виділеній на дільницю, був причеплений помаранчевий прапорець (тобто, ніби-то, агітація). На, гадаю, ясно. Пізніше, я, думаю, напишу про те, що робилося на дільниці, де я був членом комісії.

Але я відірвався в ліричний відступ. Гаразд, поговоримо про насущне —

Про гроші

На от, нарешті я маю шанс привернути читацьку увагу на повну потужність. Пригадується, як один мій знайомий — він тоді вчився в інституті — у відповідь на збентежені сумніви свого викладача на испиті з економіки — "На що ж вам поставити: три чи чотири? Може вас про щось додатково спитати?" — відповів — "А ви спитайте мене про гроші".

То про гроші питали — тобто, люди були в курсі — і, хоча відповідь була дещо непевною, вона була близькою до того, що виявилося в решті решт. Хоча, наскільки я пригадую, мені та сума видалася настільки значною, що я сам собі пояснив то таким чином, що я мабуть або чогось не розчув, або не зрозумів. Маю тут сказати, що для мене достатнім аргументом для того, щоби поїхати, було просто те, що тих, хто написали відповідні заяви на Донецьк, безплатно везуть і, більше того, обіцяють розмістити на місці. І достатнім мотивом для мене було те, що якщо я вже просидів стільки часу в Києві, то не допомогти своєму кандидату за таких умов було б щонайменше непослідовно (делікатно висловився).

Утім, боюся не так для більшості моїх супутників (ні, ні, я дуже охоче помилився б). І якби не ці гроші, їхало би, гадаю, набагато менше людей — а цим напрямком їхало в Донецьку область близько 150 чоловік із Хмельницької області. Бо я пам'ятаю ті перші рухівські заходи, то людей там було небагато, але кожний, хто туди приходив — приходив, якщо хочете, за покликом серця... Так, панове, це жорстокий світ — жодного місця для романтизму. Гаразд, небагато.

Взагалі

ця тема — виплати за участь у політичних акціях — для мене дуже суперечлива. З одного боку, зрозуміло, бувають випадки коли "справа варта заходу", а иншим чином масову акцію не організуєш, з иншого, в країні вже крутяться дуже серйозні гроші, порівняно з якими ті виплати — дріб'язок. У цьому разі, я маю на увазі "третій" тур виборів, ці витрати тим паче виправдані — надто вже багато залежало від їхнього результату.

Однаково, неприємний осад залишився, бо за весь час виборчої кампанії зі всіх випадків, коли я отримував такі виплати, я лише один раз відчував за собою усвідомлення чесно виконаної роботи — коли через тиждень після того мій напарник видав мені 25 грн. за розклейку оголошень. То була робота з ранку до вечора, після неї ти весь у клеї, весь ув оголошеннях (трохи вигадую :), зате тебе гріє приємне відчуття — ти зробив якусь реальну справу. Коротше, для мене всі ті виплати виглядали так, що на мене накинулися абсолютно дикі гроші, від яких я не зміг відбитися. Чого й вам бажаю.

Ага! Ще одне застереження маю зробити в цьому контексті, бо можуть декотрі люди неправильно зрозуміти. У Києві ніяких виплат нікому не робилося, або принаймні мені про такі нічого не відомо. За одним, радше іронічним, виключенням: в останній день у Києві мені видали гроші на квиток додому. Але про Київ я сподіваюсь розповісти окремо.

Початок подорожі

Минулого разу я розповів трохи про те, з чого починалася подорож, про інструктаж, про гроші й узагалі про життя. Сподіваюсь, на цей раз принаймні до Донецької області таки доїдемо.

Поїзд туди

Група з Хмельницького виїздила в два заходи — 19 й 20 грудня. З першого разу в мене поїхати не вийшло — запізнився по поїзд, то виїхав наступним, але не про мою вдачу хочу вам тут розповісти, а продовжити тему про гроші. Справа в тому, що людина, що керувала першою групою, яка відправлялась 19 грудня, мала необережність роздати доволі значну частину грошей членам групи відразу після виїзду з Хмельницького, ще до Києва. То, коли потім стали рахувати скільки людей виїхало та скільки зараз присутні в потязі, недорахувалися кількох людей. Припущено, вони, вважаючи, таким чином, свою місію закінченою, зіскочили в Києві.

Отже, в другій групі вже видавали гроші в потязі тільки на ліжко й чай. І це правильно. Бо це ще тільки приказка. А казка в тому, що коли я повернувся в Хмельницький після поїздки, то виявилося, що я нібито (по списках) був серед тих, хто зіскочили в Києві. Людина, яка це виявила, мене знала, то проблему легко розв'язали, але... Ні, я не хочу нікого звинувачувати, мені просто хочеться написати наскільки можливо правдиво, про те, що я знаю.

Я ще про що хочу сказати, знову ж таки в продовження порушеної перед цим теми, що гроші, вони мають таку неприємну властивість — липнути до нечистих рук. Тому їх треба відмивати :). З руками важче...

Краматорськ

Гаразд, куди ми їхали? Всі "проблемні" з точки зору фальсифікацій реґіони були розписані по "надійним" реґіонам. Так, наприклад, наскільки мені відомо, більшу частку Луганської области було виділено Львівській области, тобто, до складу дільничних виборчих комісій від Ющенка тут включалися люди зі Львівської области.

Хмельниччині був виділений тільки один район Донецької области — Добропільський (центр Добропілля) і ще два міста поза районом — Дімітров і Красноармійськ. Добропілля це північно-західний кут Донецької области, що межує з Дніпропетровською і Харківською областями. Діставалась туди наша група через Краматорськ.

Перше враження на краматорському вокзалі — все сіре й брудне. Якісь нав'язливі спогади про часи 15-річної давности, над всім цим височить (а як же ж!) бігморд, але вже на цей раз без відповідної морди. Гомосексуялістичні відтінки (блакитний із світло-рожевим) правлять за тло для надпису "Выбор Донбасса!". Якщо прибрати бігморд, то цілком можна знімати фільм про сталінські часи. Потім це враження — "це вже було -надцять років тому" супроводжувало мене протягом усього там пробування.

Найяскравіше кольорове враження — цвинтар на виїзді з Добропілля. Попереду їде агітаційний бус за Януковича, обліплений жовто-блакитними плакатами, з двома блакитними прапорами, один із яких явно хоче, та ніяк не злетить, а ліворуч, крізь чорні дерева проглядає сніг і над ним пофарбовані синім хрести, пам'ятники й огорожі — кольори Януковича. Синім тут фарбують також вікна. Приїхав додому спеціяльно подивився — в нас вікна червоні й білі. Я знаю, може в тому проблема? :).

Бо все ж мене мучила, вже не пам'ятаю де почута, згадка про якесь таке "Донецьке економічне чудо". Все я собі думав, як же воно виглядає. Ну... тут два варіянти: або я того чуда не побачив, або яка та нещасна Донецька область, що вона за часів "чуда" виглядає аби не гірше за Хмельницьку. Що ж таке, в такому разі, для Донецької области "не чудесний" стан — повоєнні руїни?

Туплий прийом

Взагалі-то це в заголовку підрозділу помилка набору, але я так подумав, що щось у тому є...

По приїзді до Краматорська ми мусили чекати на автобус, що мав відвезти групу в Добропілля. Чекали в залі. Невдовзі дві жінки, у віці плавного переходу в бабок, улаштували нам концерт, який полягав в тому, що вони постійно обурювались тим, що, наскільки їх можна було зрозуміти, якийсь хлопець, нібито з нашої групи, спитав у якоїсь бабці (який жах!) чи проголосувала б вона за Ющенка. Де той хлопець, вони не казали, натомість повторювали (й повторювали, й повторювали...) розповідь про той, чомусь, очевидно, на їхню думку, абсолютно жахливий епізод, розбавляючи свої крики гнівними звинуваченнями американському імперіялізмові, западенцям, які "понаїхали тут", жінці-американці, тощо. Ну, слава богу, зрештою викричались, кудись поділись.

Зайшов ув іншу залу вокзалу, присів. Навпроти мене дві бабці, такі замучені, самі такі ж сірі, брудні й недоглянуті, як їхнє довкілля, щось говорять про своє життя, біди, зрештою зачипають тему виборів: "за кого голосовать, они все разворовали, ничего не платят...". Тут у їхню розмову втручається инша жінка — доглянутіша, огрядна: "Так, конечно, за Януковича! Он вот виплатил, и еще виплатит, и вообще... А етот Ющенко, рожа черная, и всех нас американцам продаст и будем раби Америки."

Ну коротше, ясно: бабки — опора Януковича. "Передовой отряд", так би мовити. Але от хотів би я бути таким розумним, щоби дати характеристику всьому цьому антиамериканізмові, який тоді так старанно насаджувався януковичами. Тобто, приблизно так, як у дописі Помаранчевi починають i перемагають, але докладніше. Що стосується цього випадку, то в мене складається таке враження, що подібні висловлювання — "американцам продаст и будем раби Америки" — слугують не так виразом справжніх мотивів дій людини, яка таке говорить, як пошуком виправдання для свого ставлення, що формується під впливом чинників, яким вона протистояти не може, але не може й зрозуміти, тому вигадує таку страшилку — й світ стає враз простим і зрозумілим. Така собі лисиця й виноград. Але то складно.

Наразі ж мені не терпиться виїхати з Краматорська, що я й роблю — в електронному вигляді все набагато простіше. За дві години наш автобус зупинився в Добропіллі перед двоповерховим (що б не сказати бараком) будинком, де поряд із десятком фірмочок тулився районний штаб Ющенка, зашифрований під якусь профспілку.

Прибуття

Минулого разу нам у нашій подорожі, як я і сподівався, таки вдалося дістатися до Донецької области. Пригадуєте? Наш автобус зупинився перед двоповерховим бараком, на гаразд, будинком, де тулився зашифрований штаб Ющенка. Зашифрований, бо ніяких розпізнавальних знаків там — таблички чи (боже борони!) відповідної агітації — не було, що, попри те, не завадило якимось придуркам кидати у вікно тієї кімнати, де він розміщався, якийсь, очевидно, запалений предмет, то ж коли ми приїхали, шибки того вікна були цілі, але сама рама й стіна понад і навколо нього була закопчена.

Бачите ці похмурі обличчя? Відчуваєте цю озлобленість і ворожість? Так ото ж — Донецька область це вам не хухри-мухри. В дорозі почитали місцеві газети: "рижая чума" (це дається взнаки місцевий різновид дальтонізму), "антиконституционний путч", "беснующаяся толпа" (це про те, що відбувалося в Києві), "американские агенти", "воровка Юлечка" (це про життя взагалі)... Коротше, "Отакое от!".

Непритомний прийом

Гаразд, вийшли з автобуса, виклали сумки, стоїмо, чекаємо. Наші керівники як зайшли до будинку, так їх звідти й немає. Приходять люди з першої групи (та, що відправлялася з Хмельницького 19 числа — у попередньому випуску), розповідають, що штаб тут, а живуть вони в якомусь профілакторії, при тому майже ніхто не знає, куди хто має бути розподілений по дільницях. Стоїмо, чекаємо. Набридає, переходимо дорогу, підсуваємось ближче до будинку. Ніхто так нічого й не знає. Гаразд, заходимо до самого будинку. Година минає, друга. Посидів, погуляв. Не витримую, заглядаю в кімнату штабу — там сидить і стоїть чоловік двадцять (кімната три на п'ять метрів), говорять всі водночас, столи завалені якимись паперами, коротше бурхлива діяльність і ніфіга не ясно. Хтось заходить, хтось виходить...

Зрештою проясняється, що в цей час штаб мучительно намагається з'ясувати, хто ж із тих, що писали заяви в Хмельницькому, таки приїхав, хто ні, хто є тут зараз, а хто десь подівся, кого поставити на яку дільницю, бо, як виявляється, декотрі зовсім не мають членів від Ющенка. Отже, старі списки виправляються, нові не встигають узгоджувати...

У кімнаті навпроти сидить чоловік тридцять, чекають. Ну, думаю, раз люди сидять, чогось чекають, не буду відриватися від колективу, також присідаю, чекаю. Нарешті, починають приходити якісь люди, викрикувати прізвища, й забирати тих, хто відгукується, розбавляючи свої вигуки ремствуваннями "а де ж цей подівся? а де ж того знайти?". Моє прізвище не викрикують. Зрештою, вже добре під вечір, хтось приходить, каже, щоб із ним ішли ті, кого ще не розібрали — він розмістить нас на ніч, то складіть список. Уписуюсь у список. За деякий час врешті з тим списком з'являється инша людина, питає хто тут Лихо і чого я раніше не обзивався, бо він уже всіх розвіз, і що йому тепер робити, й узагалі...

Ні, я нікого не звинувачую, я навіть нікому нічого не закидаю, але, чорт забирай, можна було комусь пояснити — ще на вокзалі, чи вже в автобусі чи при виході з нього, чи потім — що робиться зараз і що слід робити нам!? Я просто хочу сказати, що організація була, на мій погляд, на (дуже) низькому рівні. Я розумію, що це виключні обставини, що наші керівники, можливо, самі нічого заздалегідь не знали, але я також пригадую, як були організовані з боку штабів вибори в Хмельницькому, і я не можу сказати, що там організація була кращою. А попереду чергові вибори й чи будуть зміни на краще в цьому плані?..

Зрештою, ще через пів години, разом іще з одним чоловіком із Хмельницького, розподіленим на сусідню дільницю, ми сідаємо в роздовбаний Запорожець і їдемо в село з чарівно-поетичною назвою Завидо-Кудашево.

Подорож триває

По дорозі Громило (це прізвище чоловіка, який нас віз) прояснює ситуацію. Виявляється, спочатку вони заходилися складати списку в розрахунку, що вони зможуть "покрити" всі дільниці членами комісій від Ющенка з місцевих мешканців. Потім надійшла вказівка з Києва, що ні, приїдуть люди з инших областей, по двоє на дільницю. Отже, списки переробляються, по два члена комісії від Ющенка, яких (можна собі уявити!) з таким трудом знайшли серед місцевих, доводиться вилучати, вибачатись перед людьми... Потім — це списки уже перероблені — надходить ще вказівка, що не по два, а по чотири члени будуть "зі сторони" — списки переробляються вдруге...

Отже, гармидер був неприємний. Але те, що до роботи в виборчих комісіях залучалися люди з инших областей, мушу я тут сказати, це абсолютно правильно. Бо місцеві жителі, при всіх їх можливих чеснотах (а погодитись брати участь у роботі виборчої комісії як її член від Ющенка в Донецькій області то уже чогось варто), дуже залежні, несміливі, на них легко натиснути. Людям з инших областей у цьому плані набагато легше, і тому, що вони не залежать від місцевої влади, й тому, що вони не відчували на собі того психологічного тиску, або, принаймні, не такою мірою.

І, коли мені кажуть, які, мовляв, там страшні люди живуть у Донецькій області, що проголосували за такого покидька як Янукович, мені хочеться наголосити на иншому: подумайте про те, як доводилося тим, хто таки боровся, бодай на якомусь ментальному, психологічному рівні, опирався, і таки вистояв і проголосував за Ющенка. Нам тут у Львові-Хмельницькому-Києві було простіше...

Громило хвалиться, каже, що в його селі за Ющенка проголосувало аж 11% виборців. Як для Донецької області це справді чимало. Розказує, як проводили в його школі (він учитель) збори про відділення від України — голоси розділись десь навпіл... Зрештою, приїхали —

Завидо-Кудашево

це, так би мовити, офіційна назва села, як воно проходить по документах. Назва та походить начебто від імені колишньої, ще за царів власниці того села — Кудашевої, а "Завидо" це не від слова "завидовать" (заздрити), а від слова "завідувати". Але місцевим мешканцям, мабуть, вона видається якоюсь занадто поетичною, тому вони перехрестили своє село на Хлопово.

У селі мешкає чоловік може п'ятсот. Є навіть клуб — гарна будова, нема чого сказати, тільки от дах там обвалився. В ній же і розміщувалася дільниця №48. А моя, №47, була в сусідньому селі, яке знову ж таки, має офіційну назву — Завидо-Борзенка, від якогось напів-мітичного Борзенка, й неофіційну, народну — Березівка (чи то Дерезівка?). Сподіваюсь, доберемося туди наступного разу. Там дільниця розміщалась у покинутому дитячому садочку — бо дітей немає. Ще там тулиться аптека та є одне приміщення, де й проводились вибори, і де збираються селяни, коли когось хоронять.

Колись у селах були колгоспи, ферми — зараз від них залишилися самі стіни — все решта розтягли, хто на що міг. Роботи в селі немає, а звідки їй узятись? Хто може їздить на шахту за -надцять кілометрів, хто не може... Отже, звичайні картини нужденного, забитого, винищеного українського села. І коли я, повертаючись із Добропілля, чую як жінки-бабки — замазюкані, нещастні — балакають між собою про американських агентів, я ніяковію, далебі, це настільки абсурдно, що божеволієш. Але ж, звичайно, відкрити рота на місцевого сільського голову то страшно, инша річ ці підлі й підступні американські агенти — от, мовляв, чому ми погано живемо!..

Поселив нас Громило в батюшки в Завидо-Кудашево. Хоча батюшка в селі є, та церкви немає, то ж половина хати в батюшки править за церкву. Нещодавно закололи хазаєва свиню, то частина туші лежить ще в ґанку.

По нашому приїзді починають хазяйва нам розповідати про Ющенка, про те, що діється в країні, про несправедливість і брехню — що ж нам розповідати, ми вже обізнані, але, мабуть, людям просто ні з ким про те поговорити — слухаємо. Звісно, як є батюшка, то є в селі й якась паства, але, скаржиться батюшка, його настанов щодо Ющенка вона не сприймає, бо... так.

Зрештою, зробили нам ліжко одне на двох і лягли ми спати. Та й правда, час у ліжечки. Добраніч! Добраніч! Добраніч! Я вам ще тільки скажу, що наступного разу, зранку, коли ми прокинемось, ми муситимемо повернутись у Добропілля, бо... так того хотіли боги. А-аг (це я позіхаю).

Добропілля і вугілля

Вчора засів за комп'ютер у рішучості довести свою розповідь до Завидо-Борзенка, села, де розміщалась моя виборча дільниця №47. Так силувався й так тужився... не пішло. І не вийшло. Блін. Яка все ж таки вигрібна яма цей Донбас. Угу — ще вугілля там добувають.

Дай но боже пам'яті, на чому минулого разу закінчили? Ага, в Добропілля повертаємось. Ну, вйо! Повернутись у Добропілля я мав, бо, як виявилось, тим, кого відправляли на місце, видавали якусь частину грошей. То мій напарник ті гроші взяти встиг, я ні, а оскільки не було відомо (там взагалі мало що було відомо), хто має платити за розселення, та якоїсь роботи на найближчі дні не намічалося, вирішив трохи поїздити. Хазайва сказали, де зупиняється бусик, відправили, померз півгодини — й от ми їдемо в Добропілля. А поки техніка працює — послухаймо, як селяни говорять. Тобто, не про що, а якою мовою.

Це не російська мова, щоправда, й не українська. То в основному суржик. Суржик подеколи більш україноподібний, подеколи більш російськоподібний. Що таке суржик? — це коли залишається, якщо то так можна назвати, мелодика української мови, залишається лексична основа мови — бачити, чути, казати — але як виникає потреба в трохи складнішій лексиці, вона запозичується з російської, при цьому калічно перекручуючись. Звичайно, від людей більш-менш культурних можна почути майже правильну українську — як наприклад, від батюшки, про якого я уже згадував, чи від секретаря нашої виборчої комісії — вона учитель. В Добропіллі почути української мені не довелося. Говорять там або так як Вєрка Сердючка, або як пані Янукович (прошу слухати на Вертепі).

Гаразд, приїхали -

Добропілля

Що таке Добропілля? Це райцентр, типовий райцентр — із самою примітною будовою колишнім райкомом партії й кам’яним ідолом — пам’ятником Лєніну — перед ним. Решта забудови це сірі панельні чотириповерхівки-хрущовки, а далі від центра приватний сектор.

Попри свою хліборобську назву це вже справжній Донбас — тут є вже й шахти й, відповідно, шахтарі, щаправда, шахти якісь такі не дуже відомі. Декотрі працюють, декотрі стоять. Вугілля тут уже, на відміну від сусідів, цілком якісне, кам’яне.

Инколи в людей таке враження складається, що Донбас — шахтарський край, а відтак, там геть усі шахтарі, "отакеньке — а уже шахтареня". Це, звісно, не так. Навіть для самих шахтарських районів, доля людей, зайнятих на підземних роботах, не перевищує кількох відсотків. Бо спочатку нам потрібно відкинули пенсіонерів і дітей, ясно. Але є ще якась комунальна сфера, магазини, школи, транспорт, міліція, та чи мало ще чого, що має забезпечити життя міста. Окрім того, навіть якщо людина працює на шахті, то це зовсім не означає, що вона під землею — бо хтось ще має забезпечити роботу всього того зовсім не простого підземного господарства.

Облом

Все було в мене бажання в ту шахту потрапити, навіть щось таке було обіцяли люди з місцевих, які нас у Добропілля везли, але, як виявилось, то майже нереально. Тобто те, що знаходиться на поверхні можливо б і показали, але звісно це не так цікаво. Бо хотілося побачити, як це все виглядає на тій глибині, де власне працюють шахтарі — 600, 800 метрів.

Нереально це з багатьох причин. Бо спуск під землю це великий ризик і заледве хтось із керівництва шахти захоче брати на себе таку відповідальність. Бо людина, що спускається під землю, повинна бути як слід споряджена — комбінезон, каска, так званий "спасатель". Окрім того, це має бути здорова людина — один хлопець, що влаштовувався не шахту, показував мені папірець із печатками лікарів, яких він мав обійти. На той час я там нарахував 15 (п’ятнадцять) печаток. Цікаво глянути. Зараз я спробую розповісти з того, що сам зрозумів, чому шахта то не для слабих.

Чесно сказати, мені самому цікаво, якби таки добувся би я в своєму божевільному бажанні до забою, то я би сам звідти вийшов, чи мене б звідти винесли? Ех-хе. Немає в цьому житті місця справжнім радикалам. Гаразд, небагато.

Що таке шахта?

Глибина, на якій працюють шахтарі, тобто на якій ведеться власне видобуток, як уже казав, вражає — инколи це більше тисячі метрів під землею. Просто уявіть собі, що над вами таке висить. У перерахунку на поверхи це мабуть поверхів 200, 300. Скільки там було в тих недоброї пам’яті Вежах-Близнюках Світового торгового центру? (У Нью-Йорку; пам’ятаєте, ті, що нібито терористи зруйнували?) Можливо, аж сотня поверхів.

Тим-то, спуск у забій — місце, де власне ведеться видобуток вугілля — зовсім не проста процедура. Тут я маю зразу вибачитись, бо дуже можливо, що я щось неправильно кажу — але вже як зрозумів. Спочатку шахтарів спускають по стволу шахти на порівняно невелику глибину — 100-200 метрів. Спускають на ліфті, якщо то так можна назвати. Цей ствол — вертикальний прохід. Спуск на нижчі рівні (як не помиляюсь, вони називаються горизонтами) виконується по штреках (якщо правильно вживаю термін), нахилених до лінії горизонту. Переміщаються там шахтарі звісно не пішки, я на транспортерах чи вагонетках. Таким чином, від горизонту до горизонту, шахтарі дістаються врешті до забою. Дорога та, як, сподіваюсь, ви собі вже уявляєте, непроста, бо окрім того, що вони опиняться на дуже поважній глибині, то ще й за кілька кілометрів від шахтного стволу. Тому инколи виходить так, що вони їдуть до забою дві години, й від забою дві, ну й на роботу ще чотири лишається — що сказати — халявщики.

Забой

Звичайно, на тому проблеми не вичерпуються. Бо під землею зовсім не зимно, навпаки таки добре тепло — зі спуском температура зростає. Окрім того, пил — і респіратор в тих умовах допомагає, наскільки я зрозумів, не особливо. Звичайно, для того, щоб не здіймати пил, чи точніше, наскільки можливо його зменшити, в забій подається вода. Ніхто не забув?, це все під землею — то туди повітря також треба закачувати. А ще така прикрість — темно. Коротше, врешті решт, залишається тільки одне питання — а як вони там узагалі працюють? Ну, працюють якось.

Так це зараз, коли є вугільні комбайни, коли є електроенергія... Ні, а раніше як це добувалося? Там же вогнем собі не підсвітиш — всюди вугільний пил — вибухне все. Здогадуюсь, що тоді шахти були не такі глибокі, ну й видобували вугілля приблизно так, як нафту на Прикарпатті на початку, коли копали копанку, а потім, коли від газу уже дихати ставало нічим, то вилазили, й та копанка заповнювалася нафтою...

Шкода, звичайно, що так слабо я розуміюсь на предметі — цікаве могло би вийти оповідання. Наприклад, чого варте хоча б саме обслуговування забою — адже туди має вести кільки штреків. Один для доставки людей, і, можливо, заразом обладнання й електроенергії. Окремо вентиляційні штреки, окремо для транспортування видобутого вугілля. Більше того, хтось має той забій підготувати — виконати проходку, хтось має все це обладнання обслужити... Або якщо пласт залягає під кутом 30 градусів, то як його видобути? Добувають якось...

Скільки отримують шахтарі за свою роботу? Наскільки мені казали — тобто, по-різному казали, але з урахуванням всіх поправок "на вітер" — склалося в мене таке враження, що найбільша зарплата в забої — від 1300 до 1500 гривень не місяць (1 USD ~ 5,2 гривні), проходка — десь 1200 грн.. Є ще наземні роботи — там зарплата 600-700 гривень. Скажемо прямо, заздрості не викликає.

Отже, зважаючи на цілковиту некомпетентність автора в означеному питанні, пропоную підніматись на гору. Доречі, чи всі в курсі, що шахтарське "видати нагора" це від української "на гору"?

І знову Добропілля

Прийшов до штабу, звертаюся до старшого групи зі своїм питанням. Він каже, почекай із грішми, ми з тобою завжди встигнемо розібратися, краще сідай тут на комп'ютері залишишся. І виявляється, що з комп’ютером тут такий точно порядок як і з усім иншим. Набір (файл) зі списками спостерігачів називається — ні, ви вгадайте з трьох раз — правильно! "таня.doc". Далебі, чи можна вигадати логічніше ім’я для такого набору? Однозначно, ні. Мало того, що люди за комп’ютером змінюються, змінюється ще й системний блок, що звичайно сприяє продуктивній роботі.

Власне при таких порядках нічого дивного, що штаб так тяжко розподіляв людей. От же ж уміємо найти собі халепу на голову, щоби потім героїчними зусиллями з нею боротися. Це ж треба було собі спочатку знайти Кравчука, а потім коросту Кучму, а потім уже й справді нічого не залишалося, як робити революцію.

Попрацював за комп'ютером, чесно скажу — відпочив. Все звичне, все знайоме й рідне. Бо незатишно там у реалі, зимно й американські агенти блукають темними закапелками свідомости місцевих мешканців.

Переспав ніч у тому профілакторії, про який уже згадував, пішов зранку знову в штаб, де мене знайшли члени моєї дільничної комісії, й десь о другій годині дня я знову повертався до Завидо-Кудашева. Повертався, бо з транспортом там проблематично, то, щоб потрапити в Завидо-Борзенку, ми з моїм напарником на дільниці мусили завтра зранку сісти на шкільний автобус, де нас мала чекати вже згадана секретар комісії, яка й поселила б нас у селі.

Зразу скажу, що все так і сталося, тож наступного разу вже продовжимо, мабуть, одразу з Завидо-Борзенка, бо щось моє оповідання надто затягується.

Завидо-Борзенка

Перечитав свою попередню писанину. Ще раз переконався, що я не поет (що ще було б не страшно), але й не прозаїк. Блін. Що прикметно — народ це чомусь читає, навіть вимагає продовження. Ну, я так це розумію, подобається, тобто.

Але я, навіщо я це пишу? Далебі, я ж не люблю писати — то мука для мене. Коли рефлексую, сам собі видаюся таким собі мазохістом — бо відколи напишу оригінальний текст і доколи він перетвориться на готову HTML сторінку, я мушу прочитати його чотири рази — вже такий технічний процес — то він встигає мені набриднути як гірка редька. То чому ж пишу? Ну бо вже взявся, то треба докінчити — впертий, тобто. А ще хочеться показати, як то виглядало з точки зору пересічного, такого маленького-маленького, дуже пересічного українця. Мовляв, я там був і це бачив.

Бо коли про це говорять по телевізору, то складається зовсім відмінне враження; там виступають політики, великі дядьки й тітки, вони щось таке розумне говорять...; там чарівне місто Київ, розлягшися на пагорбах, будується й хизується доглянутими фасадами, світиться рекламою й вилискує боками чорних мерседесів... а тут богом забуте село, Завидо-Борзенка, десь на кордоні Донецької, Дніпропетровської й Харківської областей, куди двічі на день у будні їздить шкільний автобус. Але

Ми булі, булі на селі

Можливо когось розчарую, що розповідатиму про село, а Донецька область дуже урбанізований реґіон — на одного мешканця села припадає там згідно статистики 9 міщан. Але вже так розподілили — зрештою, однаково, враження — незабутні.

Близько сьомої ранку автобус розвернувся біля бетонної будки, що мала позначати зупинку. Назустріч автобусу вибіг десяток дітлашні — тим-то й зветься автобус шкільним, що відвозить дітей із навколишніх сіл (наприклад, з того ж Завидо-Кудашева) до школи, що в Криворіжжі, а потім розвозить їх назад по селах. Прошу звернути увагу, шановний отримуваче, ліворуч, на місцеву примітну пам'ятку — у захаращеному, так би мовити, сквері пам'ятник, треба так розуміти, визволителям.

Село, як я вже казав, зветься офіціально Завидо-Борзенка, але самі селяни називають його Березівка (чи то Дерезівка — так і не розчув), мабуть, щоб не звучало так претензійно. В селі чоловік двісті населення, принаймні по списках виборців виходило 203 виборця, і дві вулиці — Мира й Весела. Сама виборча дільниця розміщалася, як я вже також згадував, у покинутому дитячому садочку. Біля кожного обійстя на деревах причеплені синьо-білі стрічки — їх, якщо не приглядатись, непомітно, бо неконтрастні кольори — така собі незграбна спроба адекватної відповіді на помаранчеві стрічки Ющенка. Питав у людей, хто ті стрічки їм причепив — кажуть самі познаходили, попричепляли.

У селі велика проблема — вода. Тобто, криниці є, але вода в них гірка, готувати на ній нічого не можливо. Тільки в одній криниці на село вода питна. Колись у селі був навіть водогін, але проблема в тому, що водонапірна вежа (чи як то називається) знаходиться доволі далеко від села, то звідти постійно викрадають двигун — не впильнуєш.

Є в селі навіть магазин. Хотів там купити собі сигарети, на мене косо подивилися, запропонували лимонаду, але, кажуть, сигаретами не торгуємо. Потім я дізнався, що вони просто ліцензії на торгівлю тютюновими виробами не мають, то побачили, що чужий, і побоялись продати.

Гаразд, поселила нас секретар нашої комісії в місцевих мешканців, попили чайку й відправились на перше засідання комісії.

Дільниця

Зрештою слід описати, що то була за виборча дільниця. Як я уже казав, то покинутий дитячий садочок — покинутий уже доволі давно, так що про дітей там нагадують тільки веселенькі розписи на внутрішніх вікнах. У центральному приміщенні там знаходиться аптека, а кімната в правій половині використовується, якщо треба десь зібратись селянам з якоїсь нагоди — зазвичай похорони. Тут же й розміщалася виборча дільниця. Инша половина будинку стоїть, наскільки я зрозумів, забитою.

З віранди з вибитою плиткою на причілку потрапляєш із вулиці в невеликі сінця. Двері, що ведуть у кімнату, прикриті доріжкою, щоб не так сильно тягнуло. Щоби їх відчинити, потрібно їх трохи припідняти за ручку — инакше ні. Потім так само зачинити, при цьому не заплутавшись у доріжці. На от ми й на дільниці. Шибки в вікнах, правда, є, от тільки щілини в них у палець, то температура в приміщенні не набагато вище ніж знадвору. Чоловік голови комісії привіз тен — такий нагрівальний прилад, зварений із труб десь двадцять сантиметрів у діяметрі, які наповнені водою, а в середину однієї з труб запущено нагрівальний елемент — то завдяки тому там таки можливо щось робити. Мій напарник із Хмельницького десь розкопав дзеркало, відмив, повішав на стіну.

Зручності, тобто, з дозволу сказати, туалет, як ви, сподіваюсь, здогадуєтесь, надворі. Чи знаєте ви, що таке зручності надворі? Чи "любите" ви ті зручності, як... Тьху! Та власне тільки сама коробка з діркою й лишилась — дошки з дверей (ну, ви здогадуєтесь) хтось покрав — самі петлі. Та я власне не ремствую, зрештою, санаторію ніхто не обіцяв.

Комісія

Комісії на цей раз, тобто при переголосуванні другого туру виборів, формувалися за паритетним принципом. Це означає, що в комісії мала бути рівна кількість людей від обох кандидатів — Ющенка й Януковича, окрім того, якщо голова комісії виявлявся від одного кандидата, то секретар мусив бути від иншого. На минулих турах виборів в цій комісії не було членів від Ющенка.

На цей раз вийшло так, що членами комісії від Ющенка було двоє жінок із Криворіжжя, одна з них секретар комісії, й нас двоє з Хмельницького, ще один чоловік так і не приїхав, а ще одна людина від Ющенка виявилася фіктивною. Вийшло всього десять членів комісії: 6 від Януковича й 4 від Ющенка. Подивися на голову комісії — вона мені так до болю нагадала ту стерво, що була в мене на дільниці в Хмельницькому, що я собі зразу добре уявив, що то будуть за вибори.

Зрештою, не забігатиму наперед. Наразі комісія мала розподілити обов'язки між членами. Я зголосився на проведення голосування за межами приміщення, тим паче, що, наскільки, здається, вже всім було відомо, при переголосуванні таке голосування мало проводитися тільки для інвалідів першої категорії, які не могли самі пересуватися. Таких мало бути на дільниці всього два-три чоловіки, отже то не мав бути великий клопіт. Але не так сталося, як гадалося, з нашим проститутським Конституційним судом. Але про те, як Конституційним суд був залучений до фальсифікацій при переголосуванні виборів, пізніше.

Зараз тільки маю покаятись, що зробили ми, або, якщо комусь так хочеться, власне автор, одну помилку. Тобто, з боку януковичівської голови комісії це була, мабуть, не помилка, а продуманий хід. Справа в тому, що за столом, де видаються бюлетені, мають сидіти два чоловіка — один має перевіряти документи, инший видавати бюлетень — так швидше, а головне надійніше — якщо один помилиться, другий може його виправити. Тому бажано, щоб це були члени від різних кандидатів. Але в нас на дільниці на це була розподілена одна людина, що призвело до неприємних наслідків.

Так що, коли починають соціологи вигадувати хитромудрі пояснення того, чому результати їхніх вихідопитувань при переголосуванні настільки відрізняються від офіційних результатів виборів, нехай не морочать собі й людям голову — і при переголосуванні знову були й знову з боку Януковича фальсифікації, які досягали, напевне, тих таки 3%, яких не дораховуються соціологи.

Конституційний суд і заяви

Минулого кавалку моєї подорожньої розповіді ми зупинилися на згадці про фальсифікації у "третьому" турі. Тож тепер я спробую розповісти про них, а також про самі вибори, докладніше. Про ці фальсифікації, які були при переголосуванні, не говорили, мабуть, аби не ускладнювати ситуації, адже так чи инакше, а Ющенко вже виграв, то навіщо? — тим паче, що на цей раз уже Янукович позивався, тож якісь зволікання тут були б на користь лише останньому. Ці речі пов'язані: фальсифікації третього туру були потрібні Януковичу, щоби бодай якось приховати фальсифікації в другому, а позов, зокрема, аби відвернути увагу від фальсифікацій третього туру...

Ющенко — виграв, а от автор в якомусь моральному, душевному плані програв. (Чому програв, гадаю, буде ясно з подальшого викладення). Тому й зволікав із написанням. Але тягнути далі нікуди — що ж, поїхали.

Кидалово по-судівські

В записах переговорів під час круглого столу Кучма, відповідаючи на зауваження Ющенка про зміни до закону про вибори, прийняті Верховною Радою 17 листопада (за чотири дні до другого туру виборів), каже (переклад мій; оригінал російською): "я 18-го числа заявив, що я такий закон не підпишу. Бо ви ж хотіли (так!: автор) закон цей застосувати 21-го числа. Тому, що я не хочу взяти на себе таку відповідальність зірвати вибори. Це технічно не можна було зробити. Ви хотіли влаштувати "Єралаш" в країні й підставити в цій частині президента?".

То це за три дні до виборів, за словами тоді-президента, "технічно" неможливо й "Єралаш". А Конституційний суд (у змові з фальсифікаторами?) приймає своє рішення напередодні виборів! За вісім годин до часу закінчення прийому заяв! Це настільки злочинно, настільки підло, що автор навіть губиться в оцінці того... На, гаразд, із януковичами зрозуміло — покидьки вони й є покидьки, але це ж, чорт забирай, прости господи, суд...

От Ющенко в своїй виборчій риториці казав про якихось безіменних бандитів. Так це, слід зазначити щодо цього випадку, образливо для бандитів, — бо то, що зробив Конституційний суд, то вже не бандитизм, то як кваліфікувати? — відмороженість, бєспрєдєл? То що, тепер ми маємо пару десятків відморозків у вигляді суддів Конституційного суду? Ну, але це так, у вигляді штрихів до портрету країни, в якій ми живемо.

Але погляньмо на те, як це виглядало

З точки зору очевидця

Перша звістка про рішення суду надійшла до мене в вигляді голови комісії, яка, повернувшись із ТВК у Добропіллі, сказала, що нібито таке рішення прийняте, але це ще не певно, й тому слід почекати доки секретар привезе якесь підтвердження тому. Це було близько другої години.

Пакет із паперами від секретаря комісії занесли десь о четвертій. Я переглянув ті папери, знайшов бланки заяв про голосування поза межами приміщення для голосування, але не знайшов нічого подібного на підтвердження рішення суду. Я-то, наївний, шукав документ, а пізніше мені показали бляклу ксерокопію (ні, на хоч би хтось підписався зі членів ТВК, чи печатку поставили — нічого) рішення суду.

Тепер голова посилає за иншими членами комісії. Тут до неї телефонує голова сільської ради й вимагає від неї (це голова сільради від голови комісії!) щоби та обов'язково обійшла всіх і зібрала заяви про голосування за межами приміщення. Питаю в голови, чого тій сільраді взагалі тут може бути потрібно, а вона (ніби так і має бути) відповідає, що, мовляв, "людина хвилюється, щоб люди змогли проголосувати". Ну клепка є в людей? Хай він за свою сільраду хвилюється, й не суне "не в свою парафію".

Потім як у казці — що далі, то страшніше. Приходять члени комісії — 7 чоловік з 12, отже, кворуму (2/3) немає, й це означає, що ніяких рішень приймати не можна. Але голові вже закон по коліно (я думаю — з такими, прости господи, "судами"). Вона наказує членам комісії (ще й набирається нахабства мене посилати — угу, зараз) іти по домівках і збирати від людей заяви про голосування за межами! Й ті йдуть. Це десь уже п'ята година. Повертаються близько пів сьомої й приносять ті ж бланки, які їм видала голова, але тільки з якимись уже підписами. Пояснюю людям, що так робити не можна, що якщо вже та бабця не годна сама заповнити бланк, то ви заповніть, але спочатку заповніть, а потім давайте на підпис. Вони щось починають обурюватись, що я їм нібито спочатку не так казав, але голова збирає всі ті бланки, роздирає, й каже, що раз так, то вона сама зараз збере заяви. До восьмої години (закінчення прийому заяв) залишається півтори години. І — фантастика! — вона встигає начебто за одну годину оббігати всіх і зібрати написані від руки (!) заяви — це близько 20 заяв!

Казка триває

Очевидно, зібрати за годину 20 заяв неможливо. І 10 (одній людині) також неможливо. І навіть 5 проблематично. Навіть якщо не ходити між хатами, а літати. Спитав голову, як так їй це вдалося. Нічого певного в відповідь, тобто, щось таке "ну от якось вдалось". Тобто, вони заготовлені заздалегідь.

Переглянув я ті заяви. Підписи різні. Почерки різні. Навіть папір не всюди один і той самий. Одні синьою, инші чорною пастою. То, виходить, різні люди писали. Але навіщо тоді було голові комісії влаштовувати той маскарад із бланками — виходить, заяви були вже тоді написані, (причому написані мабуть, ще щонайменше день тому, бо зранку голова мусила бути в Добропіллі, в ТВК) але чимось її не задовольняли...

Якщо є такі заяви, то рішення про включення людей до окремого списку (й виключення їх із загального списку виборців) має приймати виборча комісія. Проголосували. Результат того голосування, гадаю, можна передбачити — всього присутні 5 членів від януковича, двоє від Ющенка, — ще й мій напарник також "за" (мовляв, "та чого там, фальсифікуйте скільки влізе").

Все — роби, що хочеш. До ТВК зараз не доберешся, і скаргу не подасиш, і, значить, доведеться їздити не по 2-3, а по 26 чоловіках. На цій дільниці це означає додатково 10% голосів за януковича. Не 3%, і навіть не 5% — 10%, а з урахуванням явки ще більше...

Що найтяжче в такій ситуації — це відчуття власного безсилля й безпорадности. І про щось подібне, як не гірше, доведеться мені писати наступної порції, то можливо хтось із читачів досвідченіше, грамотніше, спритніше (на що я аж ніяк не претендую) в таких речах за мене, прошу підкажіть. Бо, закинути мені, що діяв я якось неправильно, звичайно, можна, й я, цілком можливо, з тим погоджусь, але скажіть як було слід.

Ще трохи про нібито суд

От уявімо собі ситуацію. Має відбутися футбольний матч. Відомі команди, справні гравці, досвідчені тренери. Команди вийшли на поле, а суддя їм каже, грати ви, хлопці, будете сьогодні не круглим м'ячем... а реґбійним, бо реґбісти, мовляв, також люди, і їх права утискаються. Що то буде за футбол? Або ще краще, той самий пришелепуватий суддя, припустімо, каже, що команди на цей раз гратимуть маючи не по 11, а по 15 гравців кожна, бо инакше нібито також — страшні утиски запасників. То цей суддя — психічно здорова людина? я розумію, що дії арбітра можуть викликати (инколи справедливо, инколи ні) нарікання — але всьому є межа.

У нас, я так гадаю, судді Конституційного суду не просто психічно здорові, вони "занадто" й "надзвичайно" психічно здорові, вони настільки психічно здорові, що якщо вріжеться той суддя головою з розгону в стінку, то ж струсу мозку не буде. В ситуації, коли подання навіть і приймати не можна було, той нібито-суд, щось там розглядає, тягне до останнього дня, а відтак дає зелено світло фальсифікаторам.

Звичайно, я не можу стверджувати, що то була змова між Конституційним судом і януковичами, спрямована на чергову фальсифікацію виборів. Але все, що мені відоме, свідчить про це: сам прийом подання, зволікання до останнього, суть рішення, заздалегідь заготовлені заяви, втручання адмінресурсу в процес виборів на Донеччині... Вирішуйте самі.

Голосування

У двох попередніх кавалках я, в міру своєї недорікуватості, розповідав про засідання виборчої комісії, які передували виборам. Це були квіточки. Зараз я спробую описати, як відбувалися самі вибори, й які, що недивно, гіркі плоди вони принесли. Відразу скажу, що ніяких страхіть на кшталт описаних у Як зґвалтувати Україну, або тріллер про те, як я відслідковував вибори в Луганській області принаймні на моїй дільниці не відбувалося. Тобто, мордобою не було. А от які страхіття були — прошу читати.

Прийшли з напарником зрання на виборчу дільницю. Попідправляв голову, де було потрібно. Спочатку не кинули контрольний талон у одну зі скриньок — підказав — кинули. На бюлетені не поставлені печатки (це взагалі-то має робитися напередодні) — знову звернув увагу — вона витягла бюлетені, почала ставити на них печатки. Не оформлено як належить список виборців — проти прізвищ тих, хто голосують поза межами приміщення, має стояти відповідна позначка — знову сказав голові, вона посадила секретаря ставити ті позначки, але каже, що вони ніколи тих позначок не ставили...

Зрештою десь близько десятої години видали нам, що потрібно для голосування поза межами, й ми виїхали. Ми — це я й іще один член комісії від Януковича — син голови комісії, її чоловік в якості водія (такий собі сімейний підряд), та спостерігач від Ющенка з місцевих (який діяв радше як спостерігач від Януковича). Машина була також їхня, бо, як казала голова, ні машини ні грошей на це ТВК не виділила.

Нещастя-непричастя

Трохи поїздили. Подивився я на тих бабусь (дідусі до такого віку зазвичай не доживають). Я не скажу, що це якісь погані люди, погані бабусі — ні, такого я не казатиму. Це, здебільшого, звичайні сільські жінки, вони відпрацювали все своє життя в колгоспі, народили дітей, поховали чоловіків — і нині доживають свого віку. Влада про них і так "гарно подбала", й на вибори не забула — чудовий "людський матеріал" для фальсифікації...

Проблема з тими бабусями в тому, що вони, окрім того, що ледь-ледь ходять, ледь чують і погано бачать, то ще й часто ледь розуміють, що їм кажуть, а, в гіршому разі, так видається, вже й не розуміють навіть чи то вони все ще на цьому світі, чи вже на тому. Вже саме спостерігання тієї безпорадності справляє важке враження, а ще додайте сюди ті картини злиденності й захаращеності їхнього довкілля... та ні, то треба бачити. То завждишні картини голосування поза межами: бачиш таке людське нещастя, такі злидні, — по телевізору такого не покажуть — що би й не подумав, що таке є. Такий собі спід життя.

Досі в мене перед очима той водночас гидкий і трагічний епізод, коли, зайшовши до однієї оселі, ми побачили нашу "виборицю" (я спочатку подумав, що то дитина): старенька, згорблена, закарлючена бабулька, (вона сама вже не ходить, але від неї потрібно, щоби вона поставила свій підпис,) то її донька тягне її під пахви за стіл, (руки в бабульки тремтять, ручку втримати не годна,) й, вставивши ручку в руку старої, і тримаючи її руку своєю, щось там шкрябають у спискові й бюлетені... І виходить "чарівна" ситуація: так мордувати тих нещасних бабусь то антигуманно, але не мордувати їх то антизаконно — вибирай, що хочеш.

А от закон у нас не просто "гуманний", а "дуже гуманний" — на всю голову "гуманний". Якщо людина не здатна сама проголосувати, то вона може (читай: її однаково змусять) попросити собі когось на допомогу. Це називається "таємне" голосування. Тому була б душа в тілі, а вже голос від неї заберуть на користь того, "кого потрібно"...

Цитата з Януковича: "Як кажуть, хай це буде на їх совісті, тих, хто зробив такі умови для людей. Я зараз не буду рахувати, скільки людей не проголосувало сьогодні, в день голосування". Що ж: "на вору і шапка горіт".

Блювотний бюлетень

Уже даруйте, читаче, за не дуже "поетичний" заголовок — він тут доречний. Бо хочу повідати вам про ще один епізод, щоби не казали, що описане перед цим, то якийсь окремий випадок.

Обійстя. У дворі якийсь скажений собака — зайти неможливо. Нарешті знаходять когось, хто того собаку тримає. Заходимо — й на цей раз наша "вибориця" в стані непевного перебування між тим і цим світами. Так, доглянута бабця, на чистому ліжку, але вже не встає і підпис не поставить. Тому, кажуть, от онук поставить вам підпис. Той онук (йому років може вісім), бере ручку, щось мнеться, потім таки щось надряпує у списку, а коли напарник підсовує йому бюлетень, кривиться, і починає блювати... Тут (а мій стан на той час инакше як ступорний я назвати не можу) я поволі виходжу зі ступору, й кажу (потім наполегливіше вдруге) напарнику, що цей бюлетень вважаємо зіпсованим, і йдімо по инших хатах. Гадаєте на тому й казці кінець? — помиляєтесь.

Уже коли об'їздили майже всіх, постало питання як облікувати той зіпсований бюлетень. Виявляється ніхто не знає. В законі про те не сказано, а в порадниках є тільки віддалено подібний приклад такого акту. Звертаю увагу на нього, але инші члени кажуть ні — не годиться. Тоді голова приймає "соломонове" рішення — піти до тієї бабусі вдруге й таки проголосувати по цьому зіпсованому бюлетеню. Кажу, що це незаконно, що якби ще була відповідна заява від виборця, то можна було б замінити той, зіпсутий бюлетень одним із невикористаних — але, як я вже казав, закон тут по коліно. Голова мене питає: "Так шо, ви атказиваєтесь єхать?". "Ні" — кажу, — "відмовитись я права не маю". Голова (з єхидно-садистським задоволенням): "Ах, он нє может атказаться. Вот і єдьтє".

Приїхали. Зайшли до хати, ще раз кажу хлопцям, що то, що вони роблять, це незаконно, вони починають щось зі мною сперечатись, врешті хазяїн каже, що він зараз взагалі розізлиться й усім буде. Кажу, вже до нього, що це наші внутрішні питання. Він питає, на то що — хочеш за Ющенка проголосую? Пояснюю, що не в тому справа, й про що йдеться насправді. Зрештою, йому таки дають той бюлетень, він іде в ту кімнату, де сидить бабця, щось там у неї питає — чи то намагається дати поставити відмітку, чи то робить вигляд, але нарешті виносить той вимучений бюлетень і вкидає у скриньку.

Спритність рук...

... і ціла купа шахрайства. Розповім вам ще про два епізоди (можна було й продовжити, але, гадаю, досить).

Маю тут, насамперед, нагадати, що для того, щоби людині видали бюлетень, вона має показати паспорт (тобто, є ще декотрі документи, які можуть виступати в такій ролі, але тут це несуттєво). Питали ми паспорт далеко не завжди. (Чому? Бо я вже казав, здебільшого, ті бабці ледь повзають, то зайвий раз її ганяти не хочеться. Гаразд, це неправильно.) Але тут я вирішив таки спитати ті паспорти, щоправда, вже після того, як бюлетені були видані. І виявляється, що в однієї (тут було дві "вибориці") паспорт хтось забрав (?), і натомість залишив їй якусь довідку, а инша не знає, де свій паспорт поділа. А вже проголосували й мій напарник тримає ті бюлетені в руках. Звертаюсь до нього, що будемо робити, а той мудак, замість відповіді, кидає ті бюлетені в скриньку.

Подібна ситуація трапилась і пізніше. Приїхали ми в якусь лікарню, видав мій напарник бюлетень, пояснив як слід голосувати, вийшли з кімнати. Ну, почекали трохи, нарешті заходжу зі скринькою. Поки та бабця бере той бюлетень, підлота-напарник вискакує в мене зі спини, хапає той бюлетень і віддає тій бабці назад — бо та його не заповнила (таки справді — позначки немає). Тут два моменти. По-перше, можете уявити собі, що то був за "контингент", ті бабці, що навіть після докладних пояснень вона не тямить, що з тим бюлетенем слід робити. А по-друге, може виникнути питання, чому я на це ніяк не реагував. Відповім — бо не чекав на таке нахабство. Це зараз я розумію, що мені слід таки було спробувати видерти (та навіть подерти) той бюлетень уже з рук напарника й укинути в скриньку. Але я ж то думав, що це людина, а воно — скотина.

Після того, першого випадку (в цьому підрозділі) повернулись ми на виборчу дільницю. Поскандалив трохи, покричав — але то й всієї користи, що "пару випустив". Бо що вже зробиш? Голосування — це не засідання комісії. А навіть хай би було засідання — то яке (і як?) рішення прийняти? Подивився в закон — там, як завжди, відповідей на мої питання немає. Голова до когось телефонує — а на тому кінці, як хто хоче, так і дроче. Секретар ТВК (від Ющенка) каже, що голосування поза межами слід продовжити, а потім бюлетені з малої скриньки вважати недійсними (угу — як просто — ще треба щоб хтось за таке рішення проголосував). Голова ТВК (від Януковича) каже, що все правильно — і навіть те, що онук за бабу підписувався також дуже правильно. Ще когось мені по телефону підсовувала — у тих взагалі спитаєш ім'я — вони слухавку кладуть. (Голова ремствує — "вам харашо — ви прієхалі і уєхалі, а нам здесь жить...". Що ж казати, і так ясно, що тиснуть.) Коротше, після того рішення суда фальсифікації вже можна було робити безупину.

Підрахунок

Нарешті, маю вам повідомити результати того голосування. Так би мовити, для шанувальників статистики. Всього внесено до списку виборців — 202. Бюлетенів 197. Всього проголосувало — 192. За Януковича — 173. За Ющенка — 8. Проти всіх — 1. (Минулого разу на дільниці проголосували всі й усі за Януковича).

З тих 26, що мали голосувати за межами приміщення 22 за Януковича, 2 за Ющенка, ще два проголосувало звичайним порядком (так не мало бути, але...). Причому, беручи один із тих двох бюлетенів, голова каже — "Це баба Шура проголосувала". Тобто, "таємне" голосування.

Серед недійсних 6 таких, які недійсні через те, що немає підпису члена комісії. Тобто, це не виборець винний, а член комісії — то за що ж виборця карати? Причому, з цих 6 бюлетенів 4 за Ющенка й 2 за Януковича. Ймовірність такого "розкладу" (я колись підраховував) приблизно одна десятитисячна (иншими словами, одна сота відсотка). Тобто, відповідний член комісії, очевидно, навмисно не підписував бюлетені "підозрілих" виборців.

Пропоную такі бюлетені вважати дійсними. І? Один автор "за", більшість комісії "проти" (в тому числі члени від Ющенка), голова (?) й мій напарник "утримались". На що? — написав окрему думку, додав до протоколу. Мою окрему думку навіть зачитали на засіданні ТВК (як про те казав мій напарник), але (звичайно) не зробили ніц...

На от, за великим рахунком, і всі вибори. Наступного ранку, десь о сьомій, ми з напарником, разом із десятком дітлашні, на шкільному автобусі полишали Завидо-Борзенку, яку тубільці називають просто — Березівка.

Повернення

На от і закінчення. Описувати тут майже нічого, але так — для повноти картини...

Приїхали до Добропілля. Пішов у штаб, попрацював там трохи на комп'ютері. Написав скаргу — видрукувати її немає на чому. Тут виявляється, що потрібно скласти списки всіх спостерігачів, а системник, який нині в штабі, їх не містить, а на дискетах все, що завгодно, окрім потрібних списків. Виявляється, системник зі списками вже поїхав у Димитров. Що ж, їдемо у Димитров. Якось, наполовину з лайкою, збираю ті списки докупи (вони мають бути в окремому наборі), видруковую скаргу. Повертаємось у Добропілля.

Іду в ТВК. Там уже до тієї пори нікого немає. І пошта вже також не працює. На, що ж, відніс скаргу наступного ранку до штабу — хоча користі від неї, в такому разі, майже ніякої. Хоча навіть якби я й устиг подати ту скаргу, користи було б не більше — бо в такому разі людина має залишатись у Добропіллі ще на декотрий час, а на те розрахунку не було...

Дивує, що поразку свого кандидата (Януковича) донечани, чи уточню — добропільчани, не сприймали як трагедію. Ба більше — взагалі не сприймали як яку-небудь проблему — вони однаково накривали столи й святкували. Коли прихильники Ющенка в них питали "На добре, ми святкуємо перемогу. А ви то що святкуєте?", вони без комплексів відповідали "А ми святкуємо поразку". Тобто, головне — аби було що пити...

Повертались додому через Красноармійськ. Посиділи трохи з місцевими мешканцями, поговорили. Питають, як там у нас порівняно з ними. Та, що ж, відповідаю, в нас приблизно те саме, що й у вас. Що ж, поговорили ще про Україну, про шахтарів, про Кирпу, звістка про смерть якого надійшла саме тоді. Кажуть люди (то були залізничники), що Кирпа, можливо, був би кращим кандидатом за Януковича, чи Тігіпко; питають — "То чому ж нас постійно розділяють?" (мається на увазі Схід і Захід). Таке...

Наступного ранку прибули в

Київ

На що ж, раз ми вже в Києві, слід відвідати Майдан. Вирішив піти в центр пішки — з вокзалу до Хрещатика не так уже й далеко. Звичайно, після всіх Завидів (-незавидів) (пам'ятаєте?: Завидо-Борзенка і Завидо-Кудашеве) контраст — разючий.

Наметове містечко ще стоїть, хоча потрібне воно, здається, вже самим лише його мешканцям. Лише воно, наскільки може, зберігає дух, атмосферу майдану; решта — вже тільки спогади. Воно протрималось ще до інавґурації, вже без особливого сенсу — на самій упертості його мешканців.

На майдані світиться ялинка, пірамідальна до огидности. Світиться синіми гірляндами й білими сніжинками: кажуть, ялинка має такі кольори, бо готувалися до перемоги не того кандидата... та не так сталося, як гадалося. В наметовому містечку свої (імпровізовані) "ялинки": декотрі дерева обчеплені згори до низу помаранчевими стрічками.

Прогулявся містами "бойової" й не дуже слави. Біля президентської адміністрації ще стоять ріденькі пікети, ще стоїть омонівське очеплення... та загалом то вже тільки пошуки минулого дня, місто живе своїм буденним життям...

У переході під Хрещатиком вирішив спитати час в одного каазла (він зовні був схожий на людину). Питаю: "Скажіть, будьласка, котра година?" (дивиться, як на нові ворота), питаю инакше "Який зараз час?" (теж саме), нарешті перепитую по-московські "Врємя нє подскажитє?". Відповідь (ніби ловить мене "на гарячому"): "А! Так ви гаварітє па рускі?! А пачєму жє ви таґда ка мнє на друґом язикє абрашяєтєсь". Ні, ну в тебе що — на лобі написано? Та це так, до питання кого в Україні насправді утискають...

Поїхав на вокзал, купив квиток, ще трохи поблукав нічним Подолом, повернувся на Хрещатик, подивився той гумористичний фільм про Януковича (в головній ролі Лєонов), тай поїхав назад.

Закінчення

Повернувся в Хмельницький. Пішов наступного ранку на роботу (пригадуєте? — якщо ні, прошу читати цей випуск розсилки, тільки не зацикліться :). На мене вішають і одну матеріяльну відповідальність, і другу — коротше, дістали. Приходжу до директора, кажу, слухайте, або давайте мені окреме приміщення, або я ту відповідальність на себе не візьму — при такій зарплаті мені її можна тільки за одну ту відповідальність платити. Ну, можна сказати, що моя пропозиція не знайшла розуміння. Натомість мені запропонували звільнитися, що я з важко приховуваним почуттям глибокого задоволення і зробив.

Перед тим сходив до штабу Ющенка, отримав гроші. Поки стояв у черзі поговорив зі старим знайомим, дізнався багато чого цікавого і, м'яко кажучи, дивного... От зараз нерідко читаю, що хтось там розчаровний Ющенком. І те не так, і це неправильно. Гаразд, нехай так. От ти, той хто розчаровний, — молодий, спритний і вправний. Створюй свою партію, находь собі спонсорів, вигравай вибори — і покажи ж тим нездарам, як то слід робити політику! Не словом, а ділом.

Я партій не створював. І кандидатом не висувався. Просто намагався в міру своїх скромних сил (як виявилося, дуже скромних) допомогти своєму кандидату. І вийшло то в мене, скажемо прямо, паршивенько. Так що я не розчарований (Ющенком). Якщо хочете, я собою розчарований.

От, мабуть, і все, що я хотів би розповісти — а кілька ліричних відступів залишу "за кадром". Коротше, "Отакоє от!", як казала пріснопам'ятна пані Янукович, або иншими словами

(Кінець)